В’ячеслав Зьома
Керівник практики кримінального процесу і захисту бізнесу Юридичної компанії «NOBILI»
Екстрадиція в Україні, або кого не видають!
Екстрадиція – це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Цьому присвячено главу 44 Кримінально-процесуального кодексу України.
Екстрадиція включає наступні етапи:
– офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи;
– перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі;
– прийняття рішення за запитом;
– фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.
В цій статті розглянемо виключно питання стосовно випадків, коли відмовляється у видачі особи іноземній державі.
Ці обмеження викладені у частині 1 і 2 статті 589 КПК України, яка передбачає, що у видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:
1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України;
2) злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;
3) закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;
4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
5) видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України;
) є обґрунтовані підстави вважати, що видача особи (екстрадиція) суперечить інтересам національної безпеки України;
6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.
Відносно громадян України – то це зрозуміла позиція, бо своїх громадян ми не видаємо. Зазначені 2-3 пункт виключають екстрадицію через відсутність відповідного злочину у національному законодавстві, або сплив його строків давності. 4 пункт – це фактично про можливі непорозуміння із державою, яка запросила про видачу. І у більшості випадків вони не залежать від дій само особи, або дій захисту такої особи.
А частина 2 ст.589 КПК України заслуговує на нашу увагу, бо вона встановлює, що особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.
Ця ж норма доповнюється положеннями частини 4 ст.590 КПК України – рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України. Інформація про подання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іноземній державі, що надіслала запит.
Тобто із часу звернення із заявою про визнання біженцем, або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, чи визнання особою, яка потребує тимчасового захисту – особа вже перебуває під захистом нашої держави. І навіть протягом розгляду цієї заяви і навіть під час оскарження відмови наданні такого статусу.
Цьому передувало те, що Україна в 2002 році приєдналася до Конвенції ООН 1951 року і Протоколу 1967 року.
Відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі – Закон) Україна надає захист іноземним громадянам і особам без громадянства, які його шукають на її території, шляхом:
- визнання біженцем;
- визнання особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнання особами, які потребують тимчасового захисту.
Згідно з положеннями Закону біженцем може бути визнана особа, яка не є громадянином України і яка внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту – особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вищезазначеного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особи, які потребують тимчасового захисту – іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Відповідно до положень Закону іноземний громадянин, може звернутися з заявою про визнання біженцем до відповідного органу міграційної служби.
Фактично наведені норми законодавства України є впровадженням міжнародних норм:
Згідно з Європейською конвенцією про видачу правопорушників (1957 р.) у видачі може бути відмовлено: 1) якщо правопорушення за законодавством запитуваної держави вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія (ст. 7); 2) якщо компетентні органи запитуваної держави переслідують особу у зв’язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача (ст. 8); 3) через дотримання правила non bis in idem (не можна двічі за те саме) – видача не здійснюється, якщо компетентні органи запитуваної сторони проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв’язку із правопорушенням, за яке вимагається видача. У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення або не порушувати, або припинити переслідування у зв’язку із таким самим правопорушенням (ст. 9); 4) через зобов’язання не здійснювати видачу, якщо особа, видача якої запитується, за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю (Закон України “Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції” від 16 січня 1998 р.). У видачі також може бути відмовлено, якщо є загроза застосування смертної кари; є загроза катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарань.
Зрозуміло, що це зовсім не гарантує, що до дійсно винної особи не застосують процедуру екстрадиції. Бо кожен випадок і кожна заява про набуття статусу біженців ретельно вивчається і перевіряється працівниками ДМС України і має суттєві особливості і юридичні тонкощі. Але у випадку, якщо громадяни іншої країни дійсно переслідується, наприклад через політичну або громадську діяльність – то ця норма і наведені алгоритми дій можуть допомогти їм уникнути такого переслідування.